Розширена відповідальність виробника (РВВ, EPR — Extended producer responsibility) спочатку була визначена як «принцип політики, що сприяє поліпшенню екологічного стану систем продукту протягом усього життєвого циклу шляхом поширення відповідальності виробника продукту на різні частини всього життєвого циклу продукту, і особливо на повернення і остаточну утилізацію продукту». При цьому законодавство про РВВ переносить відповідальність і витрати за негативні зовнішні впливи продуктів з платників податків на виробників відповідно до принципу «забруднювач платить».

Кінцевою метою РВВ є вирішення питань, пов’язаних зі споживанням ресурсів і зростанням утворення відходів.

Основне обгрунтування полягає у тому, що виробники найкраще підходять для внесення необхідних змін для досягнення зниження екологічних, соціальних та економічних наслідків своєї продукції.

РВВ призначена для поліпшення стану навколишнього середовища на протязі всього життєвого циклу продукту і має дві основні екологічні цілі:

  • щоб забезпечити стимули для виробників до ресурсозберігаючого дизайну і продукції низького впливу («еко-дизайн»).
  • забезпечити ефективний збір матеріалів з вичерпаним терміном служби, екологічно безпечну обробку зібраних матеріалів і поліпшення їх повторного використання та переробки.

В основі підходу РВВ лежить створення кола зворотного зв’язку, щоб поліпшення у дизайні продуктів допомогли оптимізувати їх екологічні показники і мінімізувати витрати на управління після завершення терміну експлуатації.

РВВ пов’язаний як з дизайном продукту, так і з обов’язковими цілями політики, забезпечуючи зв’язок між дизайном продукту і обробкою після використання, а також між політикою і реалізацією. При правильному використанні РВВ може стати одним з наріжних каменів переходу до циркулярної економіці.

Існують різні типи схем РОП, як обов’язкових, так і добровільних, які накладаю фізичну/організаційну, фінансову або інформативну відповідальність на виробників. Підхід реалізується за допомогою ряду різних адміністративних, економічних та інформаційних інструментів, таких як нормативні вимоги повернення або ринкові системи повернення депозитів. Часто застосовується комбінація інструментів, яка також, ймовірно, буде більш ефективною, ніж прийняття політики щодо одного інструмента, такий як попередня оплата за видалення відходів (Kaffine and O’Reilly, 2015).

Покладена відповідальність може бути індивідуальною, якщо виробник бере на себе відповідальність за свої власні продукти, або колективною, коли виробники в одній і тій же групі продуктів платять змінну (часто в залежності від того, скільки продукту вони випускають на ринок) або фіксовану плату за участь в Організації відповідальності виробників (PRO — Producer Responsibility Organisation).

PRO створюється виробниками та бере на себе відповідальність своїх членів-виробників за практичні обов’язки по відновленню та переробці (Bio Intelligence Service, 2015). Якою б не була схема, в ідеалі вона повинна забезпечувати повне покриття витрат на управління продуктами з простроченим терміном експлуатації (Zero Waste Europe 2017).

Індивідуальна РВВ має тенденцію забезпечувати більш сильний стимул до змін у дизайні, оскільки цикл зворотного зв’язку більш прямо пов’язаний з окремими брендами. Колективна РВВ часто більш економічно ефективніша в реалізації і є найбільш поширеним типом схеми РВВ (EEA 2017).

З часу впровадження підходу РВВ в Європі на початку 1990-х років, і зокрема за останні 15 років, її використання поширилося на 400 схем РВВ, які в даний час використовуються в усьому світі, більшість з них в країнах ОЕСР (див. малюнок).

Сукупне прийняття глобальної політики РВВ з плином часу (Kaffine and O’Reilly, 2015).

Джерело: https://opanasenkoviktoriia.blog/